Те, що нині багато (власне, забагато!) уваги приділяють тому, хто може стати наступником митрополита Володимира (як варіант: патріарха Філарета), свідчить, на жаль, лише про одне: Україна є надто заангажованою у справи відділеного від держави інституту – церкви. Причому цей процес, схоже, не зупиняється і навіть не лишається на константному рівні – він набирає дедалі більших обертів.
Навряд чи у Великій Британії персона архиепіскопа кентерберійського (офіційне титрування глави англійської церкви, наразі на цій посаді знаходиться Роуен Вільямс) так само акумулює суспільний інтерес, як це відбувається із духовними лідерами на просторах колишнього СРСР. Воно й зрозуміло: британський прем’єр-міністр Девід Камерон (Тоні Блер, Маргарет Тетчер – підставте будь-яке ім’я) не з’являється на державних заходах у супроводі вервечки попів, не б’є поклони напередодні парламентських виборів (а якщо і б’є, то робить це у приватному порядку), не влаштовує показове шоу побожності на Різдво чи Великдень.
Хоча саме Британія (взята в даному разі для прикладу) – країна з традиціями. Під цим заяложеним висловом мається на увазі збереження ознак автентичності, піднесених до рівня базових державних засад: всі знають, що в Британії є королівська родина, є англіканська церква, тому правлячий монарх мусить бути апологетом офіційно визнаної віри. Водночас із тим віднедавна британським монархам дозволено вступати у шлюб хоч із католиками, хоч із нехристиянами взагалі. Все це коментує той таки згаданий вище Девід Камерон, говорячи, що ніхто має втручатися в особисте життя людини, навіть, якщо ця людина – король.
Зворотній процес – коли б Роуен Вільямс виступив з порадами, побажаннями на адресу Камерона, просторікуваннями на тему, як краще «об’єднати», злити в духовному екстазі Англію, Шотландію та Північну Ірландію – годі собі й уявити. Нині приблизно половина британців вважає, що церкві має буде відведено місце морального авторитета, і не більше того. Ось на цьому п’єдесталі – досвідченого та виваженого мудреця – англіканська церква сучасної Британії і стоїть собі сумирно, дбаючи про збереження біблійного паритету: богу – богове, а прем’єрові – прем’єрове.
Щоб не зациклюватись на Великій Британії, візьміть за зразок будь-яку іншу країну. Уявіть Ангелу Меркель в образі Юлії Тимошенко, котра (як в «старі добрі часи») вклякає пліч-о-пліч з Віктором Ющенком в накинутій на голову хустині – кожен з цих двох старанно робить вигляд, що молиться, бажаючи своєму супутнику сто чортів в печінку. Уявить, як Барак Обама прикладається до ікони, смачно хреститься у бік телекамер (тут, звісно, треба зробити поправку на особливості православного обряду, хоча в цілому гротеск зрозумілий).
Так, «In God WeTrust» – «на бога покладаємось» – це частина загальнолюдського комільфо – делегувати вищому розуму частину повноважень, знайти опертя для власних вчинків у комусь більшому і могутнішому. Так було і до, і під час християнської доби. Але в цивілізованому світі все таки на панівні позиції виходить раціональність, а не віра, яка унеможливлює сумнів. Віра взагалі – це контрпродуктивно, сліпа віра – небезпечно, а показова (а-ля очільники української держави в Києво-Печерській лаврі) – це, до того ж, дуже поганий піар.
Хоча, безумовно, віра і церква – це «дві великі різниці». По деяким параметрам ці поняття навіть є протилежними. Віра – індивідуальна даність, церква – суспільний інститут. Віра – стихійна і спонтанна, церква – чітко продумане утворення з власною ієрархією, цілями та завданнями, зі значними капіталовкладеннями. Віра існує стільки ж, скільки і «людина розумна», монотеїстична ж церква з’явилась разом з державою як карально-контролюючим апаратом. Одному царю був потрібен один бог, це кочові племена могли приносити жертву цілому пантеону богів.
Протягом століть держава і церква крокували в ногу. І тільки коли розвиток людської раси похитнув принцип короля Людовика «Держава – це я!», коли почали розвиватись принципи демократії, домінування церкви стало потроху відходити у минуле.
Там, де ці самі принципи так і не були закладені, церква укріпилась і продовжувала існувати. Досвід СРСР є двояким: з однієї сторони, більшовики винищували храми, з іншої – будували власний храм. Відомо, що греко-католицька церква була зруйнована зусиллями діячів церкви православної. Ще у 1940 році Лаврентій Берія розробив план ліквідації УГКЦ, а у 1941-му, коли під контролем НКВС опинився Гавриїл Костельник – священик і богослов, ідеолог приєднання греко-католиків до російської православної церкви, «процес пішов». І вже у 1945-му тодішній патріарх РПЦ Алексій рапортував полковнику НКВС Георгію Карпову про те, як вирішено «проблему уніатів».
Колишньому семінаристу Джугашвілі церква стала у нагоді. Особливо під час Другої світової війни, коли Сталін вперше звернувся до радянських громадян: «Брати і сестри!». (А у 1945-му, коли з руїн підіймали центр Києва, ентузіасти від ідеології накрапали пісеньку: «Люба сестронько, милий братику, попрацюємо на Хрещатику…»). Але церква, упокорена більшовицькою владою, мала бути одна – так само, як єдиним і неповторним був генсек КПРС . Й оскільки Москва – пуп землі й колиска православ’я, природно, що у інших конфесій шансу вижити майже не було.
Паралельно із цим в Радянському Союзі існувала й інша церква – комуністична. З її руйнацією звільнилася величезна ідеологічна ніша. Місце Леніна і Маркса волало пусткою, і православ’я, змушене до того поводитись вельми помірковано, слухатися старших товаришів з погонами, поступово перестало обмежувати себе в апетитах. (Співпраця церкви і спецслужб є фактом, в принципі, природним: так взаємодіють між собою гвинтики однієї системи. Існує забавний анекдот, в якому сваряться між собою піп і секретар райкому – сваряться через «піонерів у церковному хорі», «монахів на суботнику», а в кінці лунає фраза обуреного функціонера: «А от за такі слова, батюшко, можна і партбілет на стіл покласти…»).
В ранні роки Незалежності церква, як і всі інші інституції, перебувала у стані легкого потрясіння. Куди йти далі і що робити – було не цілком зрозуміло. Але дуже скоро стало ясно, що й до нових умов можна пристосуватися. Тим паче, що імпотенція влади (яка досягла свого піку при Ющенкові) вкрай потребує фігового листочка богоданності. І – пішло-поїхало. На партійних з’їздах засідали священики, церковні ієрархи благословляли партійних вождів – все, як і колись, з тією лише різницею, що все стало ще більш помпезним, перебільшено-урочистим.
Ми навмисне не торкаємось зараз стосунків УПЦ МП та УПЦ КП. Розподіл сфер впливу є вторинним порівняно з фактом, що самий вплив церкви на події у нашій – СВІТСЬКІЙ! – державі лишається вагомим та суттєвим. Так, в контексті Московського патріархату можна говорити про посилення ідеологічної експансії Росії – все це справи, як бачимо, політичні, але мова зараз не про Росію. Мова про Україну, яка збочує з традиційного для розвинених країн шляху, причому робить це якраз із затятістю дурня, котрого змусили богу молитися…
«Поведеність» правлячої верхівки на церкві; контропозиція конфесій (коли Ющенко – за Київський патріархат, Янукович – за Московський, а католики і решта при цьому якось самі по собі); ідіотичне за масштабами нагромадження церков, церківець, пересувних та стаціонарних капличок в центрі і спальних районах, при лікарнях, цвинтарях, ба навіть під Верховної Радою та в приміщенні парламентських комітетів; прагнення поза яку ціну всунути у шкільну програму закон божий; нав’язування «послуг» батюшок при всякій нагоді – такі ознаки нашого сьогодення.
І як зазвичай буває у подібних випадках – чим більше показовості у тих чи інших діях, тим менший їхній ефект. Рано чи пізно в Україні це усвідомлять, хоча хтозна… Не так давно довелося читати в одній статті, що протягом найближчого століття доля людства остаточно вирішиться. Або «піпл» спроможеться на суперпрорив, коли можливою стане телепортація, штучний інтелект, «машини, що продукують інші машини», або все піде в іншому керунку, і світом управлятимуть посередності, які витіснять геніїв, щоб зберегти власну расу нерозбавленою. В цьому випадку у церкви є шанс на нове відродження, панування та уловлення душ. І це вже назавжди…
Наталия Лебедь
Джерело