Україна звернула увагу на збереження ідентичності українців на "історично населених" землях у складі РФ. У Росії ці наміри розцінили як територіальні претензії.
Фокус розбирався, що може змінити ініціатива президента Зеленського та кому вона потрібна.
Прийнято стверджувати, що в Росії проживають від 3 до 7 мільйонів українців. Ця цифра, звісно, досить приблизна та значна. У разі самоідентифікації всіх як українців можна було б організувати серйозну хвилю внутрішніх протестів. Проте наразі це неможливо — місцеві, хоча й мають українське коріння, асимілювалися: своєю батьківщиною вважають цю державу, а рідною — російську мову. Пропаганда Кремля й утиски лише поглиблюють прірву між країною проживання й історичними землями.
Багато років для України ця ситуація не була проблемою. Держава не те, що за межами, але й усередині країни навіть не намагалася працювати з проявами знищення національної ідентичності. Не було політичної доцільності, адже багато років і влада, і окремі науковці підтримували міф про спорідненість народів. Зрештою Росія у 2014 році, а згодом і у 2022-му вчинила акти агресії, розпочавши війну. Зв’язки на родинних рівнях і дипломатичному рівні були розірвані.
Що відбувається з українцями по той бік кордону, на історично населених українцями територіях РФ, вирішив з'ясувати президент Володимир Зеленський. У День Соборності України він оголосив про відповідний указ. У ньому — про те, що Росія протягом століть систематично знищувала та знищує національну ідентичність, пригноблює українців, порушуючи їхні права та свободи на певних територіях. Тож тепер треба констатувати проблему, вивчивши факти злочинів, і налагодити взаємозв'язки з іншими поневоленими народами.
Асимільовані відголоски України
Юлія Юріна — українська співачка, виконавиця народної та сучасної музики. Народилася в Анапі Краснодарського краю, що в Росії. З 18 років живе в Україні — тут навчалася в університеті й була учасницею різних музичних колективів. Почувши про указ президента Зеленського, написала емоційний пост у соціальних мережах: "Я — українка, без українського громадянства". Мовляв, попри довготривале постійне проживання в Україні, знання мови, вона не може отримати український паспорт.
"Спочатку я подумала, що громадяни Росії не отримують українського громадянства. Мені й так важко — без довідки від ФСБ про несудимість моя справа в міграційній службі України не просувається. Дуже засмутилася, але, вивчивши документ уважніше, порадившись із юристами, зрозуміла, можливо, мені буде навіть легше як людині з історично населених українцями земель", — говорить Фокусу вона.
Юріна згадує, як із дитинства на Кубані вона чула українську мову та співала нею в дитячих музичних колективах. "У три роки мене віддали до музичної школи. Це був народний ансамбль "Соловейко". Ми співали: "Гуляє козак весілля", "Йшла дівчина лучками", "Повернися, соловейко". Ми, діти, не знали української мови, але писали слова в транскрипції. З піснями виступали на площах і конкурсах".
Уперше до України Юлія приїхала в 16 років. "Виступали в Києві, на Майдані Незалежності під час свята Святого Миколая. Що є таке свято, я дізналася лише тут. На вулиці було 17 градусів морозу", — говорить вона. І згадує, що вже тоді дівчині запропонували спробувати навчатися в консерваторії в Києві.
Минуло два роки, і Юріна таки вступила до Київського національного університету культури та мистецтв. Кілька її однолітків із Кубані також змогли почати навчання в Києві, Львові та Ніжині. Хтось потім повертався в Росію, хтось залишався в Україні. Серед останніх була Юріна. "Я зрозуміла, що не поїду, хоча мені й пропонували звання заслуженого робітника культури Кубані", — каже вона. Співала в складі фольклорного ансамблю "Кралиця", навчалася з нині відомими виконавцями.
"Про українське коріння дізналася випадково, коли вчергове сперечалася з батьком. Він говорив про фашистів і нацистів, а потім сказав, що його дід із Дніпра. Не знаю ані імені його, ані дати народження", — говорить Юріна.
В університеті вивчала фольклор. "Тема дипломної — "Українці на Кубані", — продовжує співачка. — Для цього їздила на Кубань досліджувати українські села. І коли я вже знала українську мову, помітила, що багато власних назв українського походження. Наприклад, є річка з назвою Ставок", — розповідає українська співачка.
Юлія Юріна досліджувала станицю Благовіщенську, що за 35 км від Анапи.
"Там бабусі й дідусі розповідали про свої традиції, пісні, які залишилися. Я запитувала, звідки в них тут такі пісні, говорили, що знають їх із дитинства. Там збереглися зимові обряди — водіння кози, Маланка, колядування, щедрування. Також співали веснянки та русальні пісні. Усього цього в Росії не має. Коли я брала інтерв’ю в бабусь, поряд сиділи їхні п'ятдесятирічні доньки, які були асимільовані до російської культури, говорили російською. Але ці доньки допомагали мені з перекладом, коли я не розуміла кубанську говірку, якою говорили старші", — пояснює Юріна.
Водночас вона зазначає, що з 2014 року на Кубані почали викорінювати українське: "Я ходила до своєї музичної школи, мені говорили: згори наказ — українські пісні мають бути викреслені з репертуарів. Це було дивно, бо більшість колективів співали українською мовою. Також заборонили видавати газету, навчати української мови та зберігати бібліотеки. Знаю про факти знищення українських книжок — їх просто спалили на вулиці".
Малиновий Клин: українці Кубані
Кубань, або як її неофіційно називають, Малиновий Клин — край, заселений українцями, починаючи з 1775 року, коли частину запорозького козацтва вирішила підпорядкувати собі царська Росія. Тоді протягом доволі короткого часу на ці землі переїхали близько 25 тисяч козаків, деякі з родинами. Також на Кубань переселялися колишні реєстрові козаки з Чернігівської та Полтавської губерній, слобідські з Харківської. Цей процес тривав до середини ХІХ століття. Козаки розмовляли українською мовою та ідентифікували себе як українці, навіть попри спроби русифікації Кубані — там зберігалися українські козацькі звичаї та культура.
1897 року в царській Росії провели перепис населення — на Кубані проживали понад 900 тисяч українців, які становили 47,4% населення.
Після революції 1917 року була проголошена Кубанська Народна Республіка. Сталося це 16 лютого 1918 року. До складу цієї держави входили Кубанська область, Чорноморська та Ставропольська губернії, а також Тверська область. Ішлося про приєднання республіки до Української держави, делегація відвідала гетьмана Павла Скоропадського, рішення було навіть погоджено. Проте 1920 року Кубань опинилася під владою більшовиків. Перший час там відкривалися українські школи, видавалися україномовні газети. Допоки Росія не організувала на цих теренах Голодомор 1932—1933 років, як і на всій території Центру та Півночі України. Під час Другої світової війни чимало кубанців воювали проти радянської влади.
У сучасній Росії Кубань — "невід'ємна історична частина Росії", місцеве козацтво називає "російським", а кубанську українську мову — "балачкою", що начебто є "південним діалектом російської мови".
Заселені українцями землі РФ
Краснодарський край — лише одна з територій, яка згадується в президентському указі. У переліку є ще Стародубщина, Північна та Східна Слобожанщина в межах сучасних Краснодарського краю, Бєлгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей. Проте перелік цих земель не вичерпний.
Історик, учасник проєкту "Likбез. Історичний фронт", співробітник Інституту історії України Геннадій Єфіменко говорить про українців, які заселяли суцільні масиви території на теренах сучасної РФ, у минулому часі.
"Не проживають, а проживали, — зазначає науковець Фокусу. — Після відкриття в Росії джерел нафти й газу в ті регіони поїхали чимало українців, але ж про них у згадці про заселені переважно українцями території РФ зовсім не говориться. Це кінець ХІХ — початок ХХ століття, коли відбувався перехід від етносу до нації, коли в масах формувалася національна ідентичність. Найкраще українські етнічні території зафіксовані переписами населення 1897 та 1926 років. За останнім у Росії мешкало близько 7 мільйонів українців, найбільше — на території Північно-Кавказького краю. Ідеться про Кубань, Таганрожчину, частину Донщини та Ставропольської губернії. А також на Слобожанщині. Насамперед це території сучасної Бєлогородської та Воронезької областей".
Геннадій Єфіменко наполягає: є багато українців, про яких не згадано в указі, але які теж потребують національного та культурного розвитку, серед яких також проходила політика українізації, розвивалося національно-культурне життя до 1932 року.
"Можна згадати про Поволжя, деякі райони Сибіру, Далекосхідний край, де проживали на 1926 рік 18% українців. Це велика кількість. На всіх цих теренах тією чи іншою мірою здійснювалася політика українізації, включно до грудня 1932 року. А в Автономній Радянській Республіці німців Поволжя в 1924 році українська мова — поряд із німецькою та російською — була навіть визнана офіційною, тобто мовою діловодства".
Про незгадані президентом території говорить у розмові з Фокусом і кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього Сергій Громенко.
"В указі президента йдеться не про історичні землі в РФ, а про російські землі, заселені українцями. І це велика різниця. Власне серед українських історичних земель в цьому указі згадана лише одна — Стародубщина, яка входила до складу гетьманату Богдана Хмельницького й УНР. Решта — російські території, заселені українцями", — пояснює він.
Не менш важливими є ще щонайменше три території колишньої Російської імперії, густо заселені свого часу українцями.
Перша — Зелений Клин, між середньою течією Амура й Тихим океаном. У 1897 році українці складали там 15% населення, а 1926 року — понад 18%. У Південно-Уссурійському окрузі російської імперії українська мова була найпоширенішою. В 1917—1922 роках там розвивався український політичний рух, існувала Українська далекосхідна крайова рада, українська мова вважалася офіційною.
Друга — Жовтий Клин, або Нижне Поволжя. На ті території українці переселялися ще з XVIII століття. Українці стали другою після росіян (понад 10%) етнічною групою в Царицинській, Саратовській і Оренбурзькій губерніях.
Третя — Південний Сибір і Північний Кавказ, або Сірий Клин.
Реалізація українізації: чому Україна запізнилася
Сергій Громенко переконаний, що з подібним указом Україна запізнилася на тридцять років. "Його варто було ухвалювати в 1990-ті, аби збалансувати російську політику щодо російського населення в Україні. А ми тоді не діяли симетрично. Чомусь наші очільники думали, що можна грати з ворогом", — додає він.
Наразі важко визначити, про яких саме українців ідеться на території РФ. "Якщо вірити їхній статистиці, кількість українців — менш ніж мільйон. І абсолютна більшість із них у теперішніх умовах настільки денаціоналізована та русифікована, що навряд хтось зможе оголосити себе українцем. А особливо в РФ зараз це небезпечно", — продовжує експерт Українського інституту майбутнього.
Тож говорити про реальні перспективи реальної практичної реалізації цього указу для українців у Росії важко.
Єдине, про що може йтися, — це про збір і вивчення фактів та свідчень про злочини, вчинені проти українців, які проживають на територіях РФ, історично населених етнічними українцями, про політику примусової русифікації, політичні репресії та депортації.
Тож Кабмін може, наприклад, заснувати центр документування злочинів РФ проти українців у Росії.
"Цей указ спрямований на те, аби фіксувати злочини проти українців на території Росії в історичному контексті, — пояснює Сергій Громенко. — Можливо, потім, колись із цього вийде позов до міжнародного суду на основі цього указу. Тоді, коли буде розгорнута інтенсивніша комунікація з іншими поневоленими народами Росії".
Згадати про національну ідентичність у РФ українці можуть тільки у випадку поразки Росії. І то вчений не впевнений, говорить, що, імовірно, кубанські козаки не заявлятимуть, що вони українці, а розвиватимуть свою регіональну кубанську ідентичність.
Коли українці можуть згадати, що вони українці, не береться відповідати й Геннадій Єфіменко. "Має статися крах російської імперії, поразка у війні. Тоді бодай частина українців поставлять собі запитання: "Хто ж ми такі?" — говорить він. — Коли в імперській ідентичності сумніватимуться, тоді башкири й згадають, що вони башкири, тувинці — що вони тувинці. І українці мають згадати, що вони українці, а не рускіє. Можливо, самі етнічні росіяни згадають, що вони великороси, а не рускіє".
Вирощування російського спротиву та пам'ять поколінь
Імовірно, президент мав на увазі створення структури, яка б займалася дослідженням історії Росії, оскільки всередині самої РФ вивчати "правдиву історію" неможливо.
"Зараз це ускладнено у зв’язку з війною, повномасштабним вторгненням, ракетними обстрілами, тому багато хто з емігрантів веде свою діяльність на території ЄС. У Європі і безпечніше, і можна знайти донорів на таку роботу. Однак в Україні є одна важлива риса, якої немає у Європі. Ми тут в Україні реально можемо підготувати ґрунт для силових дій. Створення національних підрозділів із представників цієї еміграції, якщо вони, звісно, захочуть, гарна ідея. Європа цього не може дозволити, а Україна може", — пропонує експерт Українського інституту майбутнього Сергій Громенко.
Наразі вже створені та воюють Російський добровольчий корпус і чеченський батальйон у складі Сил оборони України.
Повертаючись до питання українців у РФ, експерти звертають увагу, що після початку повномасштабного вторгнення так звана українська діаспора в Росії себе ніяк не проявила. Це й не дивно — у Росії виявляти свою українську ідентичність і боротися в тих умовах, які є, важко. Тому жодний етнос і жодна нація не виявила того спротиву тоталітаризму. Деякі підлаштуватися під росіян і їхню імперську політику та стали їхньою зброєю. В тоталітарних державах, якою є зараз Росія, немає такої можливості виявляти активний спротив.
"Очікувати на прояви спротиву від української діаспори, на яку сама Україна тривалий час майже не звертала уваги, не турбувалася про її розвиток і зв’язок із Україною, дуже важко, — говорить співробітник Інституту історії України Геннадій Єфіменко. — Тим паче, що українські організації з чіткою українською національною ідентичністю були зачищені в Росії раніше".