Чи закінчився наступ України на Півдні, чого чекати на фронті в 2024 році і як можлива перемога Дональда Трампа на виборах у США може вплинути на війну – у матеріалі журналістки РБК-Україна Уляни Безпалько.
При підготовці матеріалу використовувалися: публікації The Washington Post, Bloomberg, телеграм-канал DeepState, розмови з представником українських спецслужб та чиновниками на умовах анонімності.
Туман війни все більше охоплює лінію фронту. Десь з літа загальносвітова кон'юнктура складається не на користь України. І наше, і західні суспільства плекали надвеликі очікування від наступальної операції ЗСУ. Ідеальний сценарій виглядав би так: за лічені місяці Сили оборони доходять до Криму, відвойовують якусь частину територій на Сході і за участі посередників, з позиції сили або змушують Москву до завершення війни на вигідних для себе умовах, або продовжують рухатись до кордонів.
Однак за шість місяців українській армії вдалось вклинитись в російські лінії оборони менш ніж на десяток кілометрів на кожному з трьох напрямків, де розпочинався наш наступ на Півдні. Одна з бажаних цілей – перерізання сухопутного коридору в Приазов'ї до окупованого Криму все ще не досягнута.
Описана картина дуже корелюється з оцінками, що містилися в так званому витоку Пентагону. І хоча автентичність цих матеріалів так і не була підтверджена, в прогнозах, що були датовані там ще початком лютого, йшлося про "скромні територіальні здобутки" у майбутньому наступі України: "Жодна зі сторін не досягне перемоги. У 2023-му мирних переговорів між Росією і Україною не очікується. Бойові дії продовжаться і наступного року".
Відсутність проривів на полі бою тільки посилює голоси західних політиків-"миротворців". А союзникам України стає все складніше зберігати консолідовану підтримку України. Саме така реальність складається для України сьогодні. Але який перебіг подій проглядаються у цьому тумані війні на майбутнє?
Встояти до весни
Крім Токмацького чи Мелітопольського напрямку, Сили оборони продовжують тиск ще на двох напрямках – в районі Бахмута та лівому березі Херсонщини. Українські посадовці переконують, що наступальна операція на Півдні все ще продовжується, хоч і з меншою інтенсивністю. Однак зимова погода об'єктивно сповільнює рух.
Про фактори, що призвели до дуже обмежених просувань у Приазов'ї, вже багато написано, зокрема і в матеріалах РБК-Україна. Якщо коротко – це і недооцінка підготовки противника, і відсутність переваги в повітрі, і мережа мінувань.
Тим часом Росія активізувалася чи не на всіх напрямках на Сході, що само по собі змушує українське командування концентрувати боєздатні бригади не на наступі, а на стримуванні ворожих атак.
Проблеми росіян полягають у тому, що їх нинішнє виробництво не продукує нічого надтехнологічного. Прихованої мобілізації достатньо лише для поповнення втрат, але не для широких наступів та масованих “м'ясних штурмів”. Те ж стосується і артилерійських снарядів: Росія продовжує масштабне виробництво боєприпасів – до 2 мільйонів на рік, що істотно перевищує нинішні спроможності США, плюс суттєві поставки, вочевидь, вже надійшли і можуть надійти з Північної Кореї. Але ні власний ВПК, ні допомога партнерів Москви не дозволяє використовувати масований вогонь так, як це росіяни робили минулого року, сунучи на Луганщині. Тоді противник робив близько 50-80 тисяч пострілів на добу. Зараз їхня спроможність в рази менша.
Попри докладені зусилля з обох сторін очікувати на суттєві прориви до кінця зими не доводиться. Причому ні з нашого боку, ні з боку противника. Ймовірно, десь до весни на фронті триватимуть інтенсивні бої тактичного рівня. Паралельно і Росія, і Україна зосередяться на нанесенні ударів далекобійною зброєю. Москва – для руйнування нашої енергосистеми, Київ – для відповіді та нищення ворожої логістики.
У Службі зовнішньої розвідки вважають, що за таких умов Кремль може робити ставку на нову стратегію для того, щоби посіяти хаос в Україні. Це, за логікою Москви, схилить Захід на шлях переговорів та припинення військової допомоги. Дестабілізації всередині України, крім знищення критичної інфраструктури взимку, включатиме ще дві складові: підрив внутрішньої суспільної єдності, а також тиск по фронту з захопленням "політично і медійно важливих точок".
Такою може стати Авдіївка, де противник активізував наступальні дії від початку жовтня. Це підтверджують і власні джерела РБК-Україна у спецслужбах: найближче завдання Москви до кінця зими – захопити це місто. План ворога – охопити Авдіївку або спричинити таку загрозу її оточення, яка змусить українські підрозділи звідти відійти. Зараз відстань між північним і південним флангом, де наступають росіяни, складає до семи кілометрів.
Захопленням Авдіївки противник переслідує ще одну важливу мету. Російський генералітет мусить принести Путіну щось, що можна назвати "перемогою" до його президентських виборів, які відбудуться в середині березня. Спрогнозувати наші шанси втримати Авдіївку зараз доволі складно, тиск агресора на цій ділянці фронту справді шалений.
Саме фактор виборів стримує Кремль від оголошення нової хвилі мобілізації, яка необхідна окупантам для проведення більш широкого та результативного наступу. Нічого не стримуватиме Путіна зробити це після кампанії, однак тоді приток солдат на фронт буде лише влітку чи аж восени.
Цілком імовірно, що, користуючись цією ситуацією, десь з кінця зими чи весни українські Сили оборони можуть розпочати нову фазу своєї наступальної операції. За умови наявності достатньо сил та засобів. Де це буде? Альтернативних напрямків, крім тих, де українські війська рухаються сьогодні, не проглядається.
Команда DeepState за допомогою супутникових знімків припустила, що ворог накопав понад 6 тисяч кілометрів інженерно-фортифікаційних споруд по фронту. Найукріпленішими областями є Запорізька та Донецька, де протяжність оборонних ліній складає по 1900 кілометрів. Менше – на Луганщині та Херсонщині, проте вони також суттєві. Тобто значних "пробоїн" у лінії оборони окупантів, як це було минулого року на Харківщині, зараз немає. Тому шанси на стрімкі прориви залишаються, але не є високими.
Під знаком виборів
Головнокомандувач Валерій Залужний у своїй нещодавній колонці для Economist вказує на шість чинників, які потрібні Україні для виходу з глухого кута на фронті. Це сучасна авіація для панування в небі, засоби радіоелектронної боротьби, дрони, засоби для контрбатарейної роботи та розмінування, а також мобілізація людських резервів для війни.
На наступний рік партнери вже пообіцяли передати нам кілька ескадрилей винищувачів F-16. Вони здатні пожвавити наш рух, зокрема на лівобережжі Херсонщині. Але в тій кількості, в якій ці літаки надійдуть на початку, вони не зможуть кардинально переломити ситуацію на фронті.
Від чого залежатимуть наші успіхи у війні наступного року? Україна веде симетричну війну з артилерією та бронетехнікою, досягнувши хиткого паритету з Росією на фронті. Проте ворог теж вчиться і швидко адаптовує свою тактику до нових викликів. Тому надалі війна потребуватиме не лише підтримки партнерами принаймні по тій номенклатурі зброї, яку вони передають нам сьогодні, а й проривних рішень по всіх позиціях, які озвучив головком.
Але щодо продовження допомоги союзників ситуація на сьогодні не виглядає однозначно. І через промислові обмеження: Євросоюз щосили працює над тим, щоби за рік – з квітня 2023-го до березня 2024 року – поставити нам мільйон артилерійських боєприпасів, тоді як КНДР відправила Росії таку кількість снарядів лише за три місяці. І через роботу російських ІПСО, які роздмухують за кордоном проблему української корупції, просувають прокремлівські політсили та підживлюють втому населення західних країн від війни. І через внутрішньополітичні міжусобиці – коли питання допомоги Україні стає предметом торгів між протиборчими партіями.
Через невпевненість у здатності Заходу продовжувати підтримку України у матеріалах іноземних ЗМІ все частіше читається думка про безальтернативність мирних переговорів з Москвою. На далеку перспективу їх, мабуть, не можна повністю виключати – більшість війн, так чи інакше, закінчуються укладенням якогось договору. Але на сьогодні – не маючи сильної позиції на полі бою та чітких гарантій безпеки від партнерів – для України вони точно шкідливі. За лічені роки Кремль акумулює ресурси, переозброїться та з високою імовірністю нападе знову.
Інший вагомий фактор, що вже накладається на війну – це вибори, що відбудуться в низці країн по обидва боки Атлантики. Зокрема у США, які на сьогодні є ключовим партнером України. Атмосфера передвиборчих перегонів уже сьогодні пригальмовує підтримку України. Ініціатива Білого дому з виділення 61 мільярдів доларів на допомогу Києву зависла на рівні Конгресу.
Найбільші побоювання на тлі американських виборів пов'язані з можливою перемогою у боротьбі за президентське крісло Дональда Трампа. За час великої війни він не раз робив "реверанси" у бік Москви, проте його план та стратегія щодо України все ще залишаються неясними. В інтервʼю Meet the Press у вересні цього року він заявив, що вирішить питання війни протягом 24 годин, якщо його знову переоберуть президентом. Але схожими популістичними заявами відзначалась і його попередня кампанія та каденція. Його різкі кроки та дії часто не відповідали його попереднім лозунгам.
Прихід Трампа – ще одна ймовірна ставка, яку робить Москва. У Кремлі можуть сподіватися, що новий лідер США буде змушувати Україну до переговорів на умовах Росії. Однак тут є важлива умова – якщо Сили оборони до того часу не матимуть суттєвих досягнень на полі бою.
Насправді ситуація може розвиватись геть інакше, вважає інформований співрозмовник в українських спецслужбах. Як варіант, Трамп може переложити більшість зобов'язань з допомоги Україні з США на Європу. Вигода республіканців – продовжувати давити на Росію, щоби позбавити Китай потужного союзника. Тому за того чи іншого сценарію підтримка України наступного року, навіть у разі перемоги Трампа буде продовжуватись, можливо, навіть у таких же обсягах, як і цьогоріч.
***
Найближчі місяці стануть для України серйозним випробуванням. Завдання українського суспільства – вистояти, зберегти єдність та прийняти думку, що зараз ми біжимо не спринт, а марафон.
Зараз у публічному просторі можна зустріти інші аналогії. Дедалі частіше аналітики кажуть про схожість нинішнього етапу війни з Першою світовою, коли ситуація роками виглядала тупіковою. Але позиційна фаза цієї війни тривала понад три роки, і врешті-решт у 1918 році відбувся прорив. Як і завдяки чому – тема для окремої дискусії. Однак це вдала ілюстрація того, що навіть з патових ситуацій все одно з'являється вихід.